Новобранчик



Категории Юрiй Федькович ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Поема Костю Горбалевi на поклiн, аби згадував 2-го нiмецького просимця 1852 року, коли мене обстригли. Пролог Братику мiй, не цурайся Хоть ти оден цего бранця; Не цурайся єго слiз, Що в поклонi ти принiс. Бо го люди на кеп вiд себе прогоня, — Нiби коли в латтю, то вiн вже не ïх, — Де кури не пiють, де дзвони не дзвоня: — От там ти — та там ти! — справляють на смiх. — В нас хлiб не вродився, нiчо не зiбрали, — Так люди до його, та й замкнуться в клiть. Бодай ви святого таки не дiждали. Коли спiваковi кавалка вже нiт! Або ж я го, люди, задармо в вас хочу? Я буду спiвати, му серце топить, Я буду робити, аж вилiзуть очi, Лиш дайте прожити, мiж вами прожить, Гарненько-мирненько, як в вас то живеться Де Пречиста Божа за столом сидить, За тисовим столом iз вами посполом. Ох браття-панове! аж серце ся б'єть, Аж душечка в менi крильми собi збила — Зриват ся летiти, залiзячко — дзур! — Богдай ворогам ти, не нам ти дзвенiлоï Спiвав бих — так годi, ведуть в калавур... А другий раз не му вже вас Морочить в сiм дiлi: Коли нiмцi не застрiля — Самий ся застрiлю... Темна нiчка, невидненька, Сидить вдова старесенька. Сидить вдова коло стола, Тяжко, важко плаче, За дрiбними слiзоньками Свiтонька не бачить. — Синку ти мiй, щирiсть моя! Серденько вже знає, Що я тебе послiднiй раз Оце виряджаю, — Послiднiй раз, мiй синочку! Не своя дитина — Не ти мене ховатимеш, Як з голоду згину, Не ти, синку, ох, нi, не ти! — Та й лиш повалилась Кiнець стола тисового. А дочка Малана Сидить собi у запiчку, — Отак сидить цiлу нiчку. Бiлi ручки не ламала Анi голосила, Лиш у стiну до протесу Головоньку била. — А за ким-то, спiваченьку? — Мене мня питати. — Нема го тут: от що вийшов На подвiр'я з хати. Потикнувся, сiв на приспi, На ручки склонився Та й дрiбними слiзоньками, Гей водов, умився— Мийся, брате молоденький, Най ти жаль не буде, Щось ся доста не наплакав, — Бо нiмецькi люде Не дають нам заплакати Нi заголосити, — Браття моï, руськi моï, Чо нам в свiтi жити! Чого нам тривати, панове молодцi. Коли наша воля в поганих руках!? Ведуть нас пiд мiру у мокрiй сорочцi, В кровавiй пускають по десять роках, По десять найкращих, — пожаль же ся Боже! Заплакав бих, браття, та слiз уже нiт. 8а тими роками, гадаєте, може, Бих плакав, що всохли, як маковий цвiт? Нi, браття, що впало — навiки пропало: Абих цiле стадо цiсарське всiдлав — Уже не здогоню; та й нащо б ся здало? Ци я вже не доста в еих десять страдав? Нi, браття-молодцi, про ïх не заплачу; Про вас я заплачу, про руський талан Та руськую волю, ту рiдну, козачу... Заплачмо, панове, най трiсне кайдан! А доки трiс — богдай му бiс! — Ходiмо до хати Подивитись, що там робить Стара темна мати... — Не нуждуйся, моя доню, Моє ти кохане, — Готов твому братчиковi Ранiшнє снiданє. Зготов добре снiданєчко Братчиковi свому. Або хочеш, аби пiшов Не снiдавши з дому? Ох, буде вiн, синку, доста Голодом ще млiти, Та й ти будеш, та й я буду... Дiти ж моï, дiти, Нащо я вас, таких бiдних, На свiт породила? Якби знала — до схiд сонця Була б утопила, Абих була не бачила, Як нинi вас бачу! Не плач, доню, хоч ти уже. Най я сама плачу, Най виплачу моє серце. Моï темнi очi, — Най виплачу, доню моя, Чей, борше загину! А хто ж менi вималює Красну домовину? Уже не вiн... Мiй синочку!.. Чужi-чуженицi Тесатимуть домовину Бiднiй одовицi. От так собi, гейби крiзь сон, Одова проводить, А донечка на ватерцi Снiдання готовить. Заплакали всi зiроньки, Зарули всi пiвнi, — Снiданнячко вже готове.... Нiмецька царiвне, Ци снiдала коли ти так Або твоï дiти? Ци буде й вам на слiзоньках Снiдання-сь варити? Щодня, щодня, — лиш не сестра, Неволя... вельможна!.. Спiвав бих ще, та боюся, Що, вiдай, не можна. Бо я правду лиш спiваю Та й за правду гину, А ви правду не любите... Прощай же, княгине! Ходить братчик по дворовi, Тяжко-важко плаче, Умиває слiзоньками Личенько козаче. Умивайся, молоденький, Як лебiдь на морi, Може, втопиш гарячими Краснi нашi гори, Аби на них не дивитись. Вiдразу забути. Зеленоï смеречини У нiмця не буде, — Бо в нiмецькiм, брате, краю Росте лиш лiщина: Не одному бiле тiло, Гей заполоч, сине; Не однi козачi плечi Як ножем би скраïв, — А найдужче тих леҐiнiв, Клятих тих гiльтяïв, Що не хочуть панувати Та за домом плачуть... А я чого?.. Коли-сь зачав, Кiнчай же, спiваче! Вийшла сестра за братчиком. До снiдання просить, Та й китайку дорогую Слiзоньками росить; А де слiзка лишень кане — Зараз кровйов стане... — Вже готове ти снiдання, Брате мiй Iване! — Ввiйшов Iван до свiтлицi, Сплаканий, аж хворий. Єго ненька старенькая Насилу говорить: — Сiдай, синку! Сiдай, душко. Та будеш снiдати. — А як они вже снiдали, — Не мете питати; Не мете, нi, товаришi. Бо я вам не скажу... Хiба й свою головоньку Китайкойов зв'яжу... Але ж бо я, легiники, Китайки не маю — Пустив свою китаєчку Долiв по Дунаю — Кровавую, сльозавую До ненечки в гостi. Бо i в мене, пани-браття. Хата на помостi — Була... була, соколики, Та ляхи розбили; Все забрали, а сиротi Нiчо не лишили. Нiчо?.. Брешу! Лишили ми Неньку, як голубку, Дрiбнi слiзки збираючу До срiбного кубка. Доки верну в Буковину, В гори у гостину... Ци я верну, ци не верну, — Я пiслав хустину, Аби мала моя ненька По менi поману: Мою хустку кривавую Та в слiзоньках прану. Устав Iван вiд снiдання Та й молиться Богу, А сестричка вже лагодить I харч на дорогу. Ох мала то, невелика Вдовина тертiла... А одова як сидiла. Так i обiмлiла. А вiн припав до ножечок, Вклонився низенько: — Оставайте здоровенькi, Рiдна моя ненько, Та й не плачте! Я, чей, верну; А коли загину... — Не доказав. Вийшов потич... Братчику єдиний, I я тобi не докажу. Бо серце ся топить, А дрiбненьке писанєчко Нiби кровйов кропить... Дивне, дивне, пане-брате, Серденько спiваче: Чуже горе виспiвує, А про своє плаче. Та як же не плакать, та як же не рути Менi, молодому?.. Молодцi, скажiть!.. Продали мня ляхи в нiмецькi некрути, Втопили ми долю, втопили ми свiт; Пропав, як тот камiнь в глибокому морi, — Нiхто не добуде! Нiхто не спита, Як тяжко я мокну у сльозах та в горi; Нiхто не спитає... бо я сирота. От ходжу та ходжу, як дух на покутi, Що пустков блукає, а прощi му нiт. — Ходи, — кажуть лютри, — бо пута вже кутi! Ходи, аж не впадеш здихати пiд плiт. Ходи, аж не здохнеш в нечистiм десь краю, Де дзвони не дзвоня, не пiє когут, Де руськi молодцi на гуслях не грають, Де руськi дiвчата спiвати не муть. Солом'яна виля — цiсарська сембриля, В кутi десь за плотом — там руський спiвак... Слiдочки по свiтi, слiзочки по цвiтi, — От тiльки помани!.. Молодцi ж, не так?.. О так, пани-браття! Душа ми вiщує, I думка говорить, i серденько чує, Яка моя доля i чо менi ждать. А доки дiждуся — тра далi спiвать. От викрався i мiсяць з раю. Щоби ся добре придивить, Який гаразд на руськiм краю, Як там живуть та як там жить; Як Украïна, як Подоле, Як Галич, мов почесний стiв, Стоя та щиро Богу молясь За князiв своïх, за батькiв, За козакiв, за руську волю, Що в могилах глибоких спить... Ци вже не встанете нiколи? — Спитається та й знов ся молить, А Бог не чує. Бог наш спить... Коли вiн встане, галичани?.. Лиш не журiться — встане гнет! Але тепер лишiть, най спить, Аж церкови церквами стануть... Вiдтак молiтесь, галичани! А тепер спiть, А Бог дасть свiт. А в Iталiï цвiт та цвiт Укрив гору, укрив долину То у барвiнки, то в калину. Бо де руська нiжка ходять. Там барвiнчик родить; А де руська кровця кане — Калинойов стане: А кiлько-то козацькоï Кровцi тутки ллється!.. Козаковi у серденька. Гей гадина в'ється... Он блудить гаєм, — ми го знаєм. Блiдий-блiдий, як та стiна, Шовковов хустков утираєсь; Мовчить, як нiч, та нiч нiма, Що, гей пропасниця, приспала Iталiю — богдай не встала! Богдай тодi пiднялась д горi, Коли камiнь в морi!.. Мiсяць сiяє, вiн читає... Померли, — пишуть. — Нi вже д кому Вертатись сиротi додому... От мовчало би-сь, соловiє! — Так вiн собi. А мiсяць мрiє, А кабат так ся i бiлiє — Перед, — а плечi, як калина Червона та сина. Як тарабани страшно грають, Браття плачуть, нiмцi лають, Шабельками пiдганяють... Триста пруття зашумiло Коло мого тiла! Але Бог видить, лiпше знає... Сплакав... карабiн обзирає... Вiн спотикнувся, впав, здихає — Тяжко зiтхнув... Як би й не було! — Лиш зорi сплакнули. Ох, Боже мiй милий! А ти його бачиш, Як вiн ся низенько у квiти склонив, Та й з яснойов зорев за ним не заплачеш?.. Хiба то не ти му так долю судив? Хiба ж то не твоï плекали го гори, Тi гуцульськi гори, барвiнковий край? Хiба ж то не твоє занесло го море, Де люди не руськi, не руський звичай; Де сонце тя топить, а претцi не грiє, Де мiсяць аж грiє, а свiтла нема, Де вiтер аж сушить, а претцi не вiє, Весна не минає, а претцi зима Для руського серця?.. Ох, Боже наш, Боже; Прости!.. Забуваю, що Господь наш спить... Добранiч! — А ти як, небоже?.. Небоже! Хто прийде заплакать? Хто буде тужить?.. Нi батька, нi мами, нi трунви, нi ями... Собаки волоськi кусатисямуть Над тiлом козацьким!.. А й ми ж козаками!.. Козаки за свiй край та волю ся б'ють, — А ми за що б'ємось?.. Ох, браття, не скажу, Бо мушу ще жити, ще мушу спiвать, Аж ту Чорногору собов не пiдважу Та Добуша найду. Вже доста му спать В могилi, вже доста тяжкоï покути За малу причину — молоду дiвчину... Встань, друже! Ми дужi, ми вже не рекрути. А мусимо гинуть — то будемо гинуть, Але не пiд лозовинов В нiмецькiй неволi, — За руський край загинемо, За руськую волю. Свiти, мiсяцю, красно, Би вже ясно та ясно! Аби ми ся надивили, Як наш новобранчик Спочиває в Iталiï В зеленiм байрацi. Не хоче молодий свiтити... Морочиться, мов у диму, По темнiй мрi; неначе вбитий. Неначе хтось помер ему, — А вiн, зв'язав головку, рiдню Iде на похорон просить, А вна цурається, бо бiдний, — У бiдного нема що пить. Отак i вiн собi, сарака, Блукає небом, мов селом, Та просить — вiдповiдь однака: Нема коли. А байраком Так сумно-сумно, мов в неволi. Лиш новобранчик там лежить; Ручки му навхрест, мов ся молить. А Господь наш як спить, так спить... Коли устане, галичани?.. Хто зна, коли... А серце в'яне, Так дивлячись на руськi рани, Так дивлячись на руську кров, Що миє землю, мов водов, Погану землю. Вiчний пане! Ци вже i в тебе грошей нiт, Що-с злодiям запродав свiт, Аби робили, як ïм гоже? Христа ран ради, вiчний Боже, Дбай викупить твiй мир назад, Ще доки лютри го з'ïдять! Лиш новобранчик не голосить... Єго кровця долину росить, А вiн як спав, так собi спить... Ми уздримо, а вiн не вздрить, Як галичан поклониться Украïнi-мати; Як руський син у кармазин Вбереться, не в лати; Як отаман з гробу встане, На козакiв свисне; Як бунчуки залелiють, А булави блиснуть. Як поганцi в однiм ранцi В болотi утонуть, А у Львовi на церковi По ляхах задзвонять; А церкови-сь одцурають Анцихриста з Риму Та помоля-сь Господевi До Єрусалиму Гарнесенько, вiрнесенько Про долю козачу, Про руський край, про руський мир... А вiн не побачить...
Новобранчик