<< Главная страница

ЛЮБА-ЗГУБА



Категории Юрiй Федькович ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Повiсть Нiчо так чоловiковi вiку вже не укоротає, як та люба. Хто не вiрить, най лиш слухає, що розказуватиму... У нашiм селi, знаєте, чинять два храми в рiк — один на зимнi Николи, а другий на веснi. Зимнi Николи, як здоровi знаєте, припадають серед Пилипiвки: скрипку не можна навiть зачепити, а за танець i не говорiм таки нiчо; бо якби панотець узнали, то би й до церкви не пустили, не то що. А парубкам та дiвкам що за храм без музики? — Але нащо вам казати, коли самi здоровi знаєте. От тому ж тото сидять собi нашi леҐiнi та дiвки на зимнi Николи красненько дома та дозирають хати, а стариня сама собi здоровенька храмує. Як же зато дасть Бог дочекати весних Николiв, то вже стариня сидить дома, а молодiж пускають у храм. От тому ж тото назвали у нас зимнiй храм чесний, а весняний красний. Та й недурно його так i прозвали, — хто хоче видiти охоту та красу, то най лиш приходить до нас у красний храм. Скучно йому чей не буде, бо цiлi молодi гори тут вам зляжуть, як би ïх вiтер змiв. Але що вам казати, коли навiть i з лядського боку леҐiнi приходять. А хорошi тотi галицькi леҐiнi, хорошi! — лиш стань та дивися. Вiд нас знов ходжують аж до шiстьох сiл на храми — ходять до Сергiïв, у Плоску, до Торакiв, до Киселицiв, у Дестинець i у Довгополе, — ба декотрi ходять аж у Шипiт або тир аж у Молдовицю. Та й нiщо уже й казати, скрiзь нас так красно та чесно приймають, що дай Боже лиш усiм добрим людям так! Ми знов за тото стараємось, аби й ïх так повеличати, як вони до нас прийдуть, або ще й лiпше; бо Сторонець, знаєте, перше село на всi буковинськi гуцули, та ми не хотiли б сорому набратися, а ми — парубки — вже й тiлько нi. Тому тото мiй брат, бувало, — вiн був старшим парубком у селi, — скоро прийде недiля перед красним храмом, скличе з церкви всiх леҐiнi в до себе та дає ïм порядок: ти, Федоре, каже, пiдеш з тими против довгопiльцiв, а ти, Андрiю, знов з тими пiдеш менi встрiть дехтинецьким, i так далi, — так вам уже розпаює красно, що другий i з письма так не удав би, поки свiта. А сам уже старається про базар: базарисько в нас страх велике, то вiн як накаже пiдпарубочнi, так його й обтичуть молодими смерiчками та всiляким броетом, що аж любо дивитись, а стежечки вам починять, стежечки! — хоть най царiвна проходжаеться, не сором. Жидiв з оковитими горiвками позаповiдає вам аж з Вижницi, а музику заповiсть вам мiсяцем уже наперед аж зо самоï Глиницi або тяр аж iз Сочави, що як вам потягнуть смиками, то серденько лиш як на ниточцi дриҐає. От дасть Бог дiждати й храму. Парубки вже знають свою службу: ще до опiвночi повстають, повибричуються, поприбираються, як лицарi, плоски в дзьобнi, колачi в бесаги, посiдають собi на гарнi сiдланi коники та гайда зустрiчати сторонське парубоцтво, як уже там вiд брата розказ мали. А брат вам убереться в кармазин, кресаню з полами насуне на чоло, порошницi, удвоє через плечi, так i сiяють: а пiстолет аж четверо засадить аа ремiнь та й стане собi кiнець суток, як навертається д церквi, аби тут сторонських парубкiв ще раз та ще краще привiтати. Коло брата стоять чотири пiсланцi для його нотрiби, два знов пiсланцi стоять кiньми з сього i з того боку села, аби дати знати, як буде надходити славне парубоцтво, а два пiсланцi стоять на цвинтарних дверях з мальованими фляшками, аби частувати кождого та кождого парубка, котрий ступить через порiг. Така вже, бачите, у нас установа. А ще вам скажу, що тотi чотири пiсланцi, що стоять з братом, називаються стрiльцi; бо вони мають таку службу, що скоро яка сторонська дiвка надiйде, так вони ïй зараз на вiват мають стрiляти, вiдтак вiдводять ïï два аж у цвинтар, а тут чекає вже моя старша сестра та веде у церкву святу, де знов середуща сестра жде, аби ïï красно де постановити. Кiнець села, чути, стрiляють; се вже йдуть парубки. Музика там стоïть з одним пiсланцем, а друга з другим, — бо ми, бувало, усiгди по двi музицi кличемо, — зачинають вiдгравати на пригiст; а жид, що стоïть з двома непочатими барилками при братовi, то лиш усмiхається, клятий, бо знає, що так i з порожнiми бербеницями верне домiв! Приïдуть парубки. Брат ïм клониться, вiтає мальованими порцiйками та Й провадить у Божий дiм. Тут аж чи не сiм попiв а восьмий диякон соборну службу правлять. Господи! — а дякiв таки й не рахуй, такого понасходилося, та як вам разом усiма заспiвають, то аж якось страх слухати. Церква в нас красна дуже та убрана: образи святi всi пiд золотом та пiд срiблом, лиш затiлько хiба, що тiсно, — таки тiсно, що в храму лиш стариня та дiвчата входяться всередину, а парубки хiба що свiтло постановлять та служби вiддадуть, вiдтак мусять виходити надвiр та чекати водосвятiя; але леҐiнi, коби здоровi, не конче й журяться про се, — де б вже мав правду дiвати! — вони зроблять вам дорогу вiд церкви аж на гостинець та чатують, як яка дiвка приходить. Господи! — то ж то вже єï обзирають з усiх бокiв! — от так лиш нас тут єнорал на муйштрунку обзирає. Приïхали парубки перед церкву. Зараз скочили пiдпарубочi, що вже напоготовi так i стояли, та повiдбирали парубкам конi; бо у нас, знаєте, така вже поведiнка, що в яку-небудь оруду — най буде храм, най буде старощення, най буде весiлля, най буде таки i простий танець, — так мусять пiдпарубочi ватажним парубкам коней пазити. Якби який флекев сього не пантрував, то й приймили б його парубки нiколи в парубки. Чи скажете, може, що се дiло не добре? Ой нi, се таки так має бути! Вiддавши парубки конi та скiнчивши дiло в церквi, стали собi по цвинтарi проходжатись, а цвинтар у нас великий! — вiтаються однi з одними, пiзнаються, смiються, жартують, розказують однi другим, як там в них дiється, що там чувати, хто до кого залишив ходити, хто посватався, хто побрав, — от звичайно, як бурлакам заряд; чим би й журилися, а чоловiк, кажуть, мусить чимось журитися на сiм свiтi — от так i нашi парубки. А й я журився страх: одно — що вус той дiдьчий не хотiв рости, а друге — Корочукова Аксенiя казала, що прийде на храм, та й не прийшла. I брат мiй не був конче при волi, — знати, що також очiкував когось, та нема. Аж тут, дивлюся, ïдуть сутками два парубки, один рижим, а другий карим, а самi по-убиранi, що краще й не може бути на свiтi, — пави, та й тiлько. — Бадiко, — кажу я та й справляю на гостинець, — адiть! — Гей! — крикнув мiй брат та аж стрепенувся. — Де ж, варе, так приварилися? — А сам кинувся до свого коня, що з другими кiньми парубоцькими стояв у пастiвницi сiдланий готовий. Другi парубки то ж само собi до коней, але вони ще й не посiдали, а брат уже летить узаводи тих двох гостей зустрiчати. Позлiтали з коней, як соколи, поцiлувалися коли не бiльше як десять раз, пообзиралися, сплакнули трохи, — якби мiй фудульний брат знав, що я вам отеє оповiдаю, то, бiгме, ще б в лице менi дав, — а вiддавши колачi, ведуться поза шию до церкви; а тим часом поприлiтали й другi леҐiнi, що з братом у ватазi були, i поклонилися гостям, вiддавши колачi. Але доки що куди, доки пiдпарубочi знов конi повiдбирали, минуло вже й водосвятiє, а люди зачали помалу з церкви виходити. Парубки зараз i цуп! — зробили дорогу, куда будуть дiвки йти, а самi так i тiшаться, що собi з ними поморгають, — що тото, бачите, парубоцький накоренок може! Брат посадився з тим парубком, що його так щиро дожидав, коло самих дверей: аби вже вам нi однiсiньку не перепустити, але обiздрiвши єï з усiх бокiв, i спереду, i ззаду, — Боже мене прости. А Iлаш (так звався братiв товариш) уже такий рад! — а я вже таки аж не можу устояти, так мене, бачите, кортить на дiвочi жарти надивитись. Вийшла одна — не ступає вам здрiбна, нi! — хтось гадав би, що не знати що; вийшла друга — так вам i надюндюжилася, нiби хтось такого дiла уже не видiв; вийшла третя — упхала лице в рукав, нiби вона соромиться, а тут так нищечком i дивиться на нас; вийшла четверта — та вам на парубкiв моргає, аж таки проситься, — що тут мати-збоку ïï товкмачить, щоби сором у лицi мала, — але де ж там! За нею вийшла п'ята: як зарегочеться! — а тiтка йде ззаду та як ïï упече палицею по спинi! Парубки в смiх-такого реготу наробили, що аж панотець петропопа мусили з вiвтаря крiзь вiконце пальцем намаху-вати, щоби ми тихо були, — а нам i нi в тот бiк. Лиш Iлаш не любив нiколи з дiвок смiятися. Скоро ми в регiт, а вiн до брата: — А то, — каже, — не йдемо, Iванчику? Лишень що брат кинув на його, аби мовчав, аж тут виходить iз церкви — дiвка? — нi, не дiвка, але хтось гадав би, що се якась царiвочка до нас на храм прийшла, така собi пишна та убрана: чоботи червонi, сорочка рантухова, опинка волочкова на нiй, пояси крамськi, а коралiв та монества на шиï! — може, на яких кiлькасот левiв срiбних. Але все тото фрашки, — подивiться-ко ви ïй лиш у лице; най i Добошева Дзвiнка сховається, а бiльше не маю вам що й казати. Скоро ступила через порiг, глипнула нiби трошки, гей зненароку, по парубках, а вiдтак чим борше обернулася до дверей та й махнула ручкою: — Ходiть-бо, ходiть же! — а рученька в ïï, мов лелiєиька. Iлашко аж нестямився. — А чия се? — питає. — Та се моя нерва сестра, — каже брат, се моєï яблонецькоï тiтки донька. Заки йому се брат розказував, вийшли сестри з церкви, узяли свою Калину (так вона звалася) попiд руки i повели на базар, а брат моргнув на парубкiв, та ну ж усiма й собi на базар за дiвками. Най вони там здоровенькi розшабашовуються, а я вам тим часом розкажу про Iлаша. Був се старший парубок довгопiльський, син староï Хороцованихи, шо за еï казали, що вона своï сорокiвцi дiлеткою мiряє. Чи се правда, чи неправда, не знаю вам уповiсти, бо вона менi своïми сорокiвцями не хвалилася, але тiлько знаю, що понад неï не знайшлося багача на всi нашi гори, — а мала вона двох синiв: одного Iлаша, що ми за него говоримо, а другого Василя, що з ним прийшов. Батько ïх давно помер, а кажуть, що ходжував з Добошем, зрештою, чи ходив, чи не ходив, а сини славнi раз мав — один кращий та гарнiший вiд другого. Ми змаленьку зналися, бо ненi вашi щось були собi таки не чужi та й дуже обi навидiлися, але нiхто вже так не любився, як мiй брат з Iлашем, а я знов з Василем, — люди нам, бувало, дивуються. Але ж бо й не було щироï душi понад мого Васильчика. Нi вiн без мене, покойний, бувало, нiчо не орудує, нi я без його; ми навiть i одноï днини у парубки уписалися, так того ми собi добре жили. Ми з Василем були собi ровесники, а нашi брати то само, лиш що нашi брати були чи не шiстьма годами старшi вiд нас, от тому й не випадало нам межи старшi парубки пхатися; за тото стали ми собi оба, май, упослiди та дивимося, як виходять дiвки, нiби тото й ми вже страх як розумiємо, що по чому, а вус ледве що гаразд i засiявся, — але де б, як тот каже, бiда дiлася? Лишень, бачите, шо ми гаразд розморгалися до дiвчат, аж тут виходить Калина. Господи, як мiй Василь не почервонiє, як мене не вхватить за руку, а вiдтак як не задрожить! — аж я переполошився. — А се що тобi, Василю, такого? — питаю. — Та нiчо, — каже, — тихо! — А сам як видивиться на неï! — таки би єï очима ïв. — А що, може, не красну маю сестру? — запитав я його жартуючи. Вiн менi на се анi слова, але потяг боржiй на базар. На базарi — от звичайно на базарi. Одна музика грає по однiм кiнцi, а друга по другiм, шинкарi позасiдали собi у два ряди з повними терхами та з усiляким судником; дiвки поставали громадками та своï речi правлять, хто ïх там зна що; — от звичайно дiвки, а парубки поставали та лагодяться на танець. Танець завiв Iлаш з Калиною, а парубки кождий собi по дiвцi та гай за Iлашем, так i розносяться! А топiрцi не лiтають, нi! — аж за очi ловлять, так блищаться в сонцi, а днинку дав Бог таку ясну та веселу, що люди аж помолодiли. А дiвочки вам не розпуснi, нi! — навiть i нi в той бiк, що мами ззаду дивляться та лиш собi на носi карбують, кiлько би тото донечцi кулакiв дома усипати, або таки ще дорогою, вертаючи з храму, — а храм у нас ведеться через цiлих три днi, то назбирається кулакiв тих май-май! Але дiвочки не журяться, — добре, що матiрки тут нiчо не кажуть, а дома — хто там видiтиме, як та й що. Так собi дiвочки. А брат з ватажними парубками так звиваються, та частують, та приплiскують, та додають охоти, звичайно, як гостям. А Iлашко Калину таки й не пускає з рук, в одно гуля та гуля, а топiрчик i не дотикається його, в одно понад головою шумить, аж старi люди дивуються, а Калина вам — справдi калина; лиш що калина в гаю цвiте та не говорить, а наша Калина i цвiте, i смiється, i говорить, i моргаеться подеколи з Iлашком, часом i засоромиться трошки, бо леҐiнь не знає вже годi та часом щось i скаже, що й сам не знає, що вiн казав, — ну, пропав, та й доста того, — се вже й слiпий далi уздрiв би, не так ми. Лиш Василь сьогоднi нi смiється, нi гуляє, — вiн i так не конче був до того гуляння, а сьогоднi йому i не наводи таки нiчо, бо можеш ще й в лице дiстати. Дивиться на Калину та й мовчить. — Та йди-бо та гуляй, — кажу я, — чогось осторопiв? Ади, онде стоïть Марiка (моя середуща сестра), — ану, йди та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла, — вона через цiлий тиждень так i радується, що з тобою гулятиме. — Е, що менi там до твоєï сестри, — воркнув Василь. — Най собi гуляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде. — Ото ж бо й ти файно наговорив! — чекай, сказку я Марiï, не бiйся. Василь лиш кинув головою, нiби тото отак: та кажи, менi байдуже. — Юрiю, а ходи-но сюда! — закликав мiй брат, стоячи та чудуючися, що за танцi Iлаш з Калиною виводять, — таки аж землi не досягають. Доста того, що глиницькi цигани самi вже казали: Ми вже, — кажуть, — по весiллях та по храмах свiй вiк збули, але такоï гульнi ми ще, бiгме, що не видiли. А Iлашко ще дужче, гей несамовитий! А не веселий, нi! — гей нiби вже знав, що вiн оце востаннє у нас на краснiм храму гуляє. Най менi ще хто скаже, що душа не вiщує горе!.. Та що з того, що душа вiщує, коли серце годi навчити! Люба-згуба, шепче душечка, а Калинка слухає та от що; прилипла, як мiд, до леҐiня, а тут не знаю, чи коли дотепер i бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так i не була ще дотепер, а коли б знала, яке ще має дiятися, то була б i не приходила. Але то, — чоловiк не годен своïй долi так утечи, як земля вiд сонця не годна вiдступитися. Та вже най би, зрештою, i так було, лиш коли б тота доля, май, по правдi робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нiчого, Бог би ïï побив... Але доки долi буде, а я обiрву вiд брата якийсь кулак, бо вiн мене вiдколи кликав, а я тут зачав вам рацiю про любу та про долю, нiби ви сього дiла i без мене не знаєте. Господи! — от бiжу лiпше д братовi. — Що казатимете, бадiчко? — Iди, — шепнув менi брат в ухо, — та проси неню, аби борше стiл лагодили, бо вже далi пора. — Зараз, — кажу та й скочив домiв, — наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви. — Нене, — кажу, — бадiка просили, щоби стiл лагодили. — Та стiл уже, синку, вiдколи готовий! Хоть зараз най просить. Я взаводи до брата: — Стiл уже давно готовий, бадiчко, — чи скажете казати музикам, аби стали? — Кажи, — але кажи ïм так, що як будемо йти iд хатi, то иай же менi грають, не жартують; а при столi аби менi хiба лиш до отченашу утихли. — Гай, гай! — кажу та й махнув, аби робити, як менi казано, бо я, знаєте, свого брата дома гiрше боявся, як тепер не знати якого єнорала, — та й таки так i має бути, щоби молодший брат старшого боявся, — а може нi? Може, де й нi, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, та й нiхто єï не переiначить, бо у нас, знаєте, старi руськi обичаï ще чисто утрималися, — коли не лiпше, як на самiй Украïнi, бо Украïною, бачите, орудував хто хотiв, та все ïй своє набивав, але до гуцулiв. Богу дякувати, не конче ляшкiв, та недоляшкiв, та переляшкiв, та як погана вiра, май, зветься, — i кортiло. У нас справа швидка: з креса та в груди — за димом не видко, за громом не вчуєш. Тото лиш тепер перейшли гуцули на бiду, але з-за мого верем'я ще iнак було. Ох, ох, милий Боже! — ти високо, цар далеко, а песi вiри роблять що хотять. Але чей колись i на нашi ворота сонце засвiтить! У нас на храмах обирають старосту, як би й на весiллi. У нас тогдi був один чоловiк, Ферик називався, за храмського старосту. От i прийшов та й став просити до столу, — а тото вже таки гаразд пiзно було. Так собi парубоцтво здорове погуляло — i нi в той бiк, що сонечко вже потало у Чорногору, аби там нашому пановi Добошевi поклонитися та його у красний храм до нас запросити. Чогось бариться ще любчик наш, — але прийде вiн колись, хiба би тоту Чорногору вiтер уже роздув. А доки вiн прийде — то ми хiба ходiм з Богом, та просимо й вас, пани моï чеснi, будьте ласкавi на хлiб, на сiль та на що Бог дав та добрi люде прилагодили. Не гордуйте, прошу; хоть у нас великi приправи не найдете, то найдете чисте серце та щиру думку, — а хоть тота думка трохи бистра, як тi вiтрове в наших горах, то нiчо тото не шкодить; лiпше так — мiркую, — як би ми ходили замлiлi та бездушнi, як тi вашi мiщани, що щиру думку та нiт вiстi, май, що малпують, а тут би радi чоловiка в ложцi води утопити; ми не так: ми вас хiба у мiдку солоденькiм утопимо, а бити вас, бiгме, не мемо, — най вас Господь б'є ласкою своєю та усiм добром, а ви знов будьте добрi на нас, та не цурайтеся нас, простих гуцулiв, анi нашого столу. Просимо, будьте ласкавi! Музики пiшли уперед, за ними повели моï сестри та дiвки з сестриноï ватаги сторонських дiвок. Вiдтак пiшли другi музики, а за ними рушили парубки, — насамперед мiй брат вiв Iлаша, i так далi провадив кождий парубок з братовоï ватаги усе по два сторонськi парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве вiдшукав по базарi, — стояв собi, сердешний, пiд явором та мнув ширинку у руках, аж тут я зирк на його — а вiн плаче! — А се, Василю, якоï? — писнув я. — А чи тобi лиш хто що не казав? — Не казав, — каже, а сам ще дужче. — Я це не розумiю, — кажу. — Може, я тобi чим прогрiшив, та тобi так банно? Коли що було, братчику, то вибачай, я це, бiгме, не хотячи, — цить же, не плач! Вiн лиш на мене подивився, а далi промовив: — Ти менi, Юрiйку, нiчо не винен. — Так чого ж плачеш? Гей, якби Марiчка видiла, що такий леҐiнь, мосьпане, плаче, тото ж би смiялася, — а хто ж бо таке видiв? Трафив я на лiк: як опарений, кинувся мiй Василько, обтерся боржiй та й ухватив мене за руку. — Ходiм! — каже. — Отак, то що iнше, — кажу я, — так, але ходiм. Та й пiшли, т— Лиш не сади мене коло... — Коло кого? — питаю. — Та коло — Калини, чи як ïï там звете. — Та хоть би й рад посадити, то не посаджу, — кажу, — бо коло неï Iлаш сидiтиме. — Iлаш? — заскреготав мiй товариш зубами та й бiльше нiчого не говорив через цiлий вечiр: ти б казав, що хтось його замовив. В хатi, звичайно, — як у храму. Стiни оббитi коверцями, свiтло горить; куда обернешся — столи аж вгинаються; по тiм боцi за столом сидять дiвки, як тi квiти у грядочцi, а по сiм боцi коло столу сидить знов славне парубоцтво та щебече собi, як дрозди. На стiльцi против столiв сидять музики та заводять, як то звичайно перед вечерею, якоïсь волоськоï туги, що аж серденько топиться, а коло печi пораються неня аж з трьома кухарками та ладять страву. Iлаш сидить против Калини, я свого Василя посадив против Марiï, а сам пiшов братовi помагати; бо брат, знаєте, не мав при столi сидiти, але за гостi старатися, — така вже в нас, бачите, поведiнка. Помирилися, помолилися щиро Богу небесному, староста поклав на стiл аж шiсть мисок великих грiтоï з медом горiлки та став частувати, я знов з братом крою колачi, неня подали страву на стiл, парубки чаркують порцiйками — аж любо, а дiвок силою засипають, котра не хоче випити. Бесiда мила, козацька; брат та ватажнi парубки гостенькiв усе демаають, усе просять, ненька такi радi, що аж Богу святому моляться, а Iлаш топиться таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине, дивлячись на його. Лиш Василь як сидить, так сидить собi невеселий. Що сестра його займає, що другi дiвчата зачiпають, — бо понад Василя, знаєте, не було кращого парубка на цiлу Буковину, — що таки неня, та брат, та я приговорюємо, — годi! — та й роби з ним що хоч. Але — дивлюся я — сестра лиш ув'яла. Я кинувся до неï: — Сестро, а вам що?.. Прибiгли i неня. — Я бо тобi не казала, Марiє, аби ти тiлько не гуляла? Боже мiй! — з тими дiвками; як вони не хочуть мене слухати! — Та Марiя, — кажу, — i кроку вам сьогодня не зробила в танцi. Чого-бо й ви ще вiд неï хочете? А дайте ж покiй дiвчинi. Неня аж зажурилися. — Так чого ж? — кажуть. — Чи не з очей лишень? Одокiє! А заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може, ïй легше буде. Одокiя (старша) узяла сестру попiдсилу та веде в клiть, а я кинувся вперед, аби боржiй клiть вiдомкнути та постелити. От лишень що Одокiя положила сестру на пiдклад та накрила, аж тут кричить мiй брат а хорiм: — Юрiю, а де ти? — Осьде, бадiчко! — вiдзиваюся я та й бiжу в хороми. — А подивись-ко, де Василь дiвся, — каже брат, — я й нi в тот бiк, як вiн вийшов з хати. Я кинувся на двiр — нема, у пасiку — нема: аж дивлюся у пастiвник — а вiн коня собi лагодить. — А це якоï знов, Василю? — Та от такоï, що хочу ïхати домiв. — Коли б хоть горiлки був пив, то ще не дивувався б тодi, а то й горiлки не кушав, а таке зводить, що смiх i людям уповiдати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив? — От скажеш ïм, що я заслаб чогось та й поïхав додому. — Але ж бо так! Та брат менi кулакiв надавав би, що й до других Николiв чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе додому пустив, та ще й самого. Не пускаю! — кажу. А сам трутив його вiд коня, здоймив сiдло та понiс у клiть, аби замкнути. В мене дiло бувало, горить: загадав — та й зробив. Виходжу на двiр, а Василь ще в пастiвницi — як стояв, так i стоïть. — Ходи в хату, Васильку, — яв я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою з ним i тiлько не вдiю. — Ану ж, ходiм, — кажу. — Мене так кортить з тобою горiлки випити, аж страх! Я еï сьогодня i не коштував. Ану, брате, та вип'ємо i собi по чарцi, ворогам на збитки! — Чекай, — каже, — зараз пiду, най лиш трошки прохолоджуся, бо менi душно. — Так же ходiмо у сад, — кажу я йому, — там так красно; там я тебе проведу, а вiдтак пiдемо оба в хату. — Ходiм! — каже, та й пiшли. Пiд садом наша пасiка, на всi боки обцаркована, а мали ми тогдi бiльше як двiста маток бджiл. Пiд пасiкою була лавочка. — Отут, — каже Василь, — сядьмо собi. — Добре, — кажу, та й посiдали. Гостi однi в хатi бавляться (бо вже було по вечерi), однi гуляють надворi, а декотрi спiвають собi за музиками, навiть i неня, що до спiванок не конче ласi були, заспiвали собi з добрими людьми, — не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журливi були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно i потягає за спiванками — Боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасiка гей далiчко вiд хати. За тото ж бо мiсяць так нам красненько i свiтить! А Василь мiй так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати. — Та й не уповiш менi, товаришу, що тобi є такого? — питаю я почасовi. — А цить же, — каже вiн та й слухає; аж чуємо: дверi рип! до пасiки. — Братчику, любчику, голубчику! — став хтось усерединi казати. — Дай менi яку пораду, бо гину. — Та годi ж бо, Iлашу, годi! — обiзвався мiй брат. — Порада тобi готова: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; вiно — хоть би в моïх сестер таке! А дiвка — як сам знаєш; та до того тобi така госпо-дарна, що пари ïй нема. Стара знов жона чесна та анi раз не фудульна. От шли в недiлю по рушники, та й годi. Твоя неня, знаю, що вiдразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю скоро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надiю. Iлаш аж пiдскочив та братовi поза шию: — Ей, свiте ти мiй, братчику ти мiй щирий та любий! Бiльше не мiг i промовити з радощiв. — Та годi бо, годi! — каже брат, — бо ще мене задушиш. — Та коли ж бо не маю брата понад тебе, — каже Iлаш, — та й не зможу тобi вiддячитися. Чому менi Бог не дав сестру, щоби був ïï за тебе вiддав? — За тото, — перебив його брат, — дам я свою одну сестру за Василя; знаєш, от, може, таки Марiю, бо вона на його щось дуже приязно сьогодня дивилася. — Але що даш?! — питає Iлаш весело. — Чому нi? — каже брат. — Дай руку! — Осьде й рука, й слово, що дам. — Ходiм же пити слово! — каже Iлаш. — Ходiм. Та й пiшли. А Василь як вам засмiється! — Ще й сьогодня менi страшно вiд його такого смiху. — А чув? — питає мене. — Чув, — Так ходiм i ми в хату, щоби видiли, як буде твiй брат з моïм братом слово пити. — Добре, — кажу, — ходiм! — взялися та й пiшли. * * * Минув i храм. Гостi роз'ïхалися кождий у своє. Брат випроводжав тiтку аж против Устiрiк, та також вернувся, дiставши вiд Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня ïï має), а менi знов дала премудру дзьоблинку мiцкову та й запрядач делiкатний. Брат ïй знов вiддарувався крамськими чобiтьми жовтими, а я дуже мудрою полiтикою багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як iде в гостi, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так i ми. Храм був у понедiвнок; а на другу недiлю, прийшовши з церкви та пообiдавши, неня собi лягли на постiль припочивати, бо з великоï оруди та гей трудинi були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як вiн читає, часом так i задрiмають солодко — от як i тепер. Сестри знов сидять собi надворi, на призбi, та — от як тото вже дiвкам заряд — регочуться, та судять других дiвок, що в храму були: ба ся мала згрiбну сорочку, ба ся мала подертi чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тiй урвали хлопцi морщиння, ба друга знов випила порцiю горiлки вiдразу (нiби вони не п'ють, лиш аби нiхто не видiв!), ба ся знов сяк, ба та знов так, — от що й робили би бiльше? До того ще посходилися вiд сусiд дiвки — ярмарок, та й годi! Аж брат мусив вийти та ïх в сад нагнати, бо були б не дали ненi i вiдпочити. Лише сестричка Марiчка не була межи ними: лежала вона собi, сердешна, в пасiцi та так i плаче тихесенько, нiхто не знає чого, а приповiстися i менi навiть не хотiла, не так аби кому другому сказала. — Що вам, сестричко? — питаюся ïï, увiйшовши до пасiки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам ви)- — Ви щось вiд того храму як не своï стали, — чи вам лиш хто що не казав? Таже маєте нащось братiв претцi, Господи! Скажiть лиш бадi-цi або менi, та ми його в капусту посiчемо. — Нiчо, братчику, — сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А далi й каже: — От сьогодня однако недiля, поïхав би у Довгополе вiдвiдати... Василя... — а се доказала вам уже насилу, та й сховала головку в джергу. Мене неня в голову не била: знав i я, куда що i почому свiтi. — Iду, — кажу, — коби лиш бадiка хотiли пустити. А ви нiчо, сестричко, не переказуєте в Довгополе? Сестра лиш на мене подивилася-. Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся нiколи сивесенькими твоïми очима... Сльози менi закрутилися, — вийшов з пасiки, не допитуючися далi. Увiйшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрiмали, а я став коло неï та й чекаю, як брат стане. — Може, тобi чого треба, Юрiю? — запитав по часi. — Чи не пустили би ви мене, бадiчко, у Довгополе? Кортить мене вiдознати за Василя. — Про мене — каже брат, погадавши часок. — Аз чим ж ти пiдеш коли й колачi минулися, i горiлки дасть Бiг?.. — Горiлка буде, — кажу, — коби грошi, а колачiв я маю пару своïх. Брат посяг у ремiнь та й виймив менi сорокiвця. — На, — каже, — та возьмеш по дорозi око горiлки; а тепер уберися менi пишно та прийди сюда, щоби тебе обiздрiв. Я впiдскоки в клiть. От уже й убрався та уходжу. Брат подивився по менi, та й не мав що й казати, бо до уборiв не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошницi утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цiсаря у старости. — Iди ж, хлопче, та не барися менi туда, — наповiдас брат. — Ходом та й назад! Я пасунув брови: Що мене, — гадаю собi, — миють бадiка хлопцем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сiється, — гм! Брат усмiхнувся та, аби мене потiшити, й каже: — А котрим ти конем ïдеш, хло'? — А котрим же ïхав би? Рижим! — Дай рижому покiй, — каже брат, — вiн недавно з дороги, бери мого. Не треба менi се було двiчi казати, — як скочу! На млiг ока був рижий розсiдланий, а вороний осiдланий. Ей, то ж був-бо раз i коник уже! Хоть пiд якого отамана. Увiйшов я в хату. — Я вже готовий, бадiчко, — чи кажете йти? — Iди, йди! — каже брат. Та поклонися там Iлашевi, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й борше. — Гай, гай! — кажу я. — Оставайте, бадiчко, здоровi. Але лишень що я на порiг, а молодша сестра з криком встрiть мене: — Iлаш з Василем, бадiчко! — Де!? — крикнув брат та кинув книжку на стiл, а сам вибiг з хати. — Адiть, бадiвко, адiть — онде, право Кодоманки. Та й у кучмах — не видите? Адiть! Брат аж плеснув у долонi: — Квапився, нема що й казати!.. Бiжи винеси менi кресаню, най iду пана-молодого зустрiчати. — А самий такий рад! Сестра побiгла за кресанею, а я уже не сердитий, нi! Та й чи ж i нема чого сердитися? Уряди-годи придалося менi на братовiм конi ïхати, та й з того нема нiчо; то ж то би вже довгопiльцi дивилися, а Корочукова Аксенiя! Аж трохи що не заплакав. Але нiколи було, бо брат кинув, та побiгли ми боржiй встрiть пана-молодого. — Слихом слихати, Видом видати, — А пана-молодого вiтати Щастєм, здоровлєм, Розумом добрим, Ласкою господньою. Дружиною надобною! Най тобi, брате, чи, — хочу казати, пане-молодий, Бог дає I з роси, I з води, I а усеï лободи! А пречиста дiва За столом сiла, А за нею добрi люди — Тобi доленьку судять; Як золото, ясна, Як весна, красна, Як хлiб, добра, Усему свiтовi подобна. Скоро се брат проказав, так i зняв кресаню та й уклонився аж тричi. Iлаш нiчого не вiдповiв, але як скочить з коня, як обiйме бадiку, як стане цiлувати! Аж мало що не перевернулися. — Дякувать тобi, братчику! — тiлько й бесiди з його. — Та годi вже, брате, годi! — стали бадiка казати. — Уповiдай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя неня казали, що довгопiльськi дiвчата говорили, що ти на сторонi посватав, — що? — Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нiчого не знаю, — каже Iлаш. — А менi й так лиш одно в головi: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобi вiддячуся, братчику мiй єдиний?! — та й знов братовi поза шию. — От i не говорив би таке, — каже брат, — та ще й против ночi; нiби тото я в тiм що свiдiм? От любить, та й пов'язала, — ходiм д хатi! Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усмiхався, а сам такий марний, марний! Гiрш моєï сестрички. Нiхто в свiтi не сказав би, що се вiн, тот Василь, що за ним дiвки гибли: аж очi йому потали в голову. — Як же, пане пiддружбо? — жартую я до його. — Я тобi вклонився, а ти менi анi слова, — що се такого має значити? Зараз менi встати з коня та красно мене привiтати! Чуєш? Або хоч, щоби я сiв он на карого та поïхав прiч, аби тебе й не видiти? Видиш, онде кiнь уже стоïть таки сiдланий, готовий — я лишень що хотiв до тебе на Довгополе ïхати. — Чого? — перетяв Василь. — От так!.. Чого? Аби вiдознати, що ти дiєш, бо я боявся, що ти, може, розболiвся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю? — Я, страшний? Та хоть би й так — що кому до того? А ти не кажи менi бiльше таке, бо... — Бо що? — став я питати. — Може, менi в лице далi? — Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лицi? — Так? — Так! — Ну, добре, що знаю, — кажу я. — Бiльше ти на мене токма за се не будеш гнiватися. — А сам умовк. Бiльше я до його не промовив сього вечора анi слова, такий менi жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки свiта. Але не, аби я, може, на його ворогував, — крий Господи! I сприяти йому буду, i в огонь за його пiду, а говорити вже не буду, хiба вiн сам мене на бесiду зачепив би, — та й то вiдповiм йому на його запитання, — розговорюватися вже не буду анi йому моє добре серце не покажу. Не красно се так — знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава. Повходили в хату. Неня як учули, що Iлаш уже посватаний, та й з ким, та й як, — такi уже радi, що аж Богу моляться та в долошки плещуть, бо вони, знаєте, Iлаша дуже навидiли зроду. Позасiдали поза стiл; одна сестра кинулася до печi, друга до циган по скрипника; наймиття розiслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горiлку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, — не тому, може, що Iлаш його запросив у старшi дружби. Але вiн тому такий рад, що його Iлашко з радiщ аж не знає, що собi робити. От i моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрiтив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двiчi, — от i попустило трохи з серця. У пропiнацiï приповiв старому Дувидовi за того жида, що не хотiв устати. А се так було. Одному чоловiковi злягла вночi жiнка, так вiн, сердешний, не знав з радiщ, що робити, але вхопив барилку та побiг у коршму: — Абрамку, а спите ви? — Гм? — Чи спите ви? — кажу. — Сплю. — Встаньте та дайте горiлки. — А багато? — Пiввiдра. — А нащо тобi аж пiввiдра? — Менi жiнка злягла та менi треба. — I моє жiнки лягло, нiвроке, та ïй не треба горiлки, а тобi треба; не встану. — Але встаньте, коли я вас прошу. — Я тобi казало, що я не встану; ну, iди собi. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Iди собi, ну, iди! — Ей, Господи, бо'з вами! — Що, Господи? Що? Нiби мене твiй Господь здойме! Iди собi, кажу, до дiдке, бо буду Ґвалт кричати! От таки зараз кричу, — ну! — Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете. — Що хлоп св... — рохкає! Що, Бог дасть — то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану. Аж Дувид самий засмiявся, а товста Дувидиха аж за черево береться: — Дувид-лебен, гiб же iм а гiт бромфен! 1 Хоч я тодi ще по-нiмецьки не розумiв, то я претцi знав, що до чого йде. — Дайте, Дувидку, — кажу, — дайте, та вам колись ще якоïсь приповiм. Дувид i уточив менi з-пiд самого чопа, аж вам цяти б'ють. А менi стало зараз ще легше на серцi, як вiд Лейбиновоï Анницi. Боже милий, — нема тото, як молодi лiта! Дома застав уже повно леҐiнiв, а Iлаш менi зараз i поклонився та й став просити: — Клонюся вперед Богу святому, а вiдтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкавi на сесь колач (а тут менi вже такi великi два колачi плетенi мiськi i подає!) та й до мене на весiлля у пiсланцi. Я приймаю колачi та й дивлюся на брата: — Як ви кажете, бадiчко? — I овшем, — каже брат, — позволю, — чому нi! От лиха воля минула й до решти; та коли б то — але ще й тоï утiхи тiлько вiдкись узялось, що вже аж забагато було, а тут нi з ким навiть i своє серце подiлити (бо до Василя уже сам нiчичирк). От пiдiйшов я до Iлаша та й кажу: — А чи бачили ви тотi пiстолета, що менi бадiка оногди з-за гори винесли? — Пiстолета? — крикнув Василь, схопившися з мiсця, — ану покажи! — Ану-ко, покажи! — повторив i Iлаш. Я побiг у клiть та й виношу пiстолета, а тут такий рад, що на моïм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине. — АдиI — кажу до Василя. — А набитi? — питає. — Не набитi, — кажу, — або чому? — Так нащо ж менi ïх показуєш? — рiк Василь, сiвши собi знов, як сидiв. — Спряч ïх собi! Зiйшов з розуму, та й годi! — гадаю я собi, а сам iду до Iлаша, щоби хоть йому похвалитися. — Адiть, — кажу, — що за мудрота! Лиш ножiв ще не маю. - Я тобi подарую своï ножi, — обiзвався Василь, — менi ïх однако не треба. От будеш мати по менi чи там вiд мене пам'ятку. — А ти нащо ножiв збавлявсь би? — обiзвався мiй брат до Василя. А вiдтак каже до мене: — Я тобi самий справлю ножi. От i завтра можеш пiти в Плоску та сказати собi робити пару ножiв та й вилки, якi сам злюбиш. — Та вже коли кажете ножi робити, бадiко, то кажiть ретязi новi робити, бо в моïх геть низки рвуться — так зглодалися. — Ну, про мене! — каже брат. — Але дивися, щоби менi за тото й покосив гарно сього лiта. — Бiгме, бадiчко, цiлий згарець вам скошу, — кажу я. А самий такий утiшний, гейби мене хто на сто коней посадив був. — Ну, ну! — каже брат. — Мемо видiти. А тепер iди та розсiдлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не мiг його розсiдлати, нiм був за горiлкою, — де би!? — Ей! Та-бо ви, бадiчко, все лиш сварите та сварите, а менi нiхто б i пальцем кровi не дорiзався. Всi в смiх. А я й кажу: — Не журiться, бадiчко, про тото, що ваш вороний трошки собi попостояв, зато вiн собi вiд сьогоднi за двi недiлi й на весiллi погуляє та мiдку вип'є. — Може, й пива? — накинув Василь. — Пива? — кажу я. — А хто ж бояре пивом частує? — Не знаю, — утяв Василь та й вийшов десь надвiр, а я знов пiшов коня розсiдлувати. Як там того вечора в нас далi дiялося, не маю що розказувати, бо самi здоровi знаєте, як на запросинах дiється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фiглi роблять — що бiльше й робили б? Лиш Василь не гуляв, бо сидiв собi смутний та невеселий кiнцi стола. А сестричка собi також не гуляла, бо лежала в пасiцi та тужила. Але я собi байдуже: менi лиш моï ножi та ретязi в головi. Гай, гай! Милий Боже! * * * В кого нема увесну роботи? Хiба, кажiм, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навеснi нема вже тiлько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосiïв, але робота все-таки є: ба плоти закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так i зiйшли нам тотi двi недiлi до весiлля, як пальцем махнув. В четвер увечiр кажуть неня до нас: — Ну, синку, колачi вам готовi, та й горiлка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то пiдiть, а ще токма такому любому товаришу послужити. — Або ви не ïдете, ненько? — питає брат. — Поïхала би, синку, з радноï душi, — кажуть мама, — але гей небiзую, ïдьте ж тепер самi та веселiться, здоровi, доки ще молодi, бо старiсть, сивку, не радiсть. Ох,- нi-нi, любчику, нi! Я встав, ще далеко було до днини, нагодував конi, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осiдлав братова вороного, а собi рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав своï новi ретязi, засадив пiстолета та ножi за ремiнь, а сам аж не можу дiждати, доки сестри бадiку уберуть та налагодять, щоби боржiй ïхати. Так тото квапно менi дiялося, а про нiщо так, як про свою Аксенiю, що ïï у весiллi певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серцi: той собачий вус як не хоче, так i не хоче рости, — ти б казав, наукiрки. — А готовий ти, Юрiю? — питає брат з хати. — Готовий, — кажу та й вийшов з клiтi, навiть i не замикаючи, так менi, бачите, пильно дiялося тодi. — А пороху узяв? — питає брат. — Узяв, сто набоïв. Доста буде? — Доста, — каже брат. — Але флейтухи менi не забудь, господарю, щоби не так, як оногди! — О, вже не забуду! — кажу. — Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тодi накрутили. — Гайда; гай! Iди лиш та лагодь конi. — Та конi вже вiдколи готовi! Лиш сiдати. Пiдiйшли ми д ненi: — Благословiте, ненько, на дорогу та й на весiлля. — Най вас Бог благословить та й веселить! — кажуть неня, перехрестивши нас. — Лиш дивiться, синку, щоби там якоï колотнi не було, бо менi сеï ночi таких ягiд уже снилось! А ягоди — кажуть, що то кров. — Ет, сон — мара! — каже брат, поцiлувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виïхали на гостинець, аж бiжить старша сестра та й кричить за нами: — А ждiть же, — каже, — таже ви колачi забули взяти! Брат на мене викрикнув: — Уже до чого твоя голова, — каже, — служить, то, бiгме, не знаю. Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче менi: — Iам найдеш, — каже, — у паперi завиту ширинку. Ту ширинку далi Василевi та й скажеш, що вiд Марiï. Але щоби Iван не знав. Мiркуй же! — Гай, гай! — кажу та й поïхав. Як ми пригостили до Iлаша, як вiн нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення — не буду уповiдати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплiтав, без чого могло б було ретельно обiйтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловiковi згадати про давнi своï гаразди, а я ïх зазнав-зазнав, панове та й браття моï любi! Що я тут пишу, то я не пишу небилицi, але кавалок мого життя, мого так красного та любого тривку, що годi його буде й до гробноï дошки забути. Нi! Зелена моя Буковино, синi моï гори, холоднi моï iзвори! Хiба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед свiта, але я вас про тото не забуду. Iдучи в Ябловицю, вiдкликав я Василя набiк та й кажу йому: — Осьде прислала тобi Марiя ширинку. Вiн лиш усмiхнувся та й заток ïï собi за ремiнь. Се щось дуже дешевий дякувать, — гадаю я собi та й вiд'ïхав. Доста я вiд оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видiв. Але його, може, й тякло, що в менi кипiло. От приостав трохи конем та й кличе мене: — Юрiю, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити. — Кажи! — кажу. — Не гнiвайся, брате, — зачав вiн менi казати, — що я дарунок вiд твоєï сестри не можу раднiше приймити, але Бог сам видить, що серце годi навчити. Хiба от тiлько: поклонися вiд мене Марiï та й проси ïï, най на мене не банує та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь свiт, братчику, красний! — А подумавши годинку, каже: — Ти гнiваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнiвайся — не гнiвайся, як собi вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чiм згадувати на те давнє товариство, то витешеш менi красний хрест з тоï самоï ялицi, що у нас... — А тобi хiба хреста?.. Схаменися! — Або я за хрест говорю?.. Отож i я наговорив! Я тобi мав щось iнше казати... — Кажи, — кажу. — Чи Калина любить дiправди мого брата? — Отож-бо Й ти наговорив! Старост пов'язала, а його не любила б? — А ти гадаєш, що нема так, що дiвку силою вiддають? — I так може бути, — кажу, — чому нi? Але ти не видiв, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не iнак, але мусив ти бути п'яний. — Твоя правда, брате! Видiв я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить. — Не любить, але таки в нiм топиться, — потакую я. Де я тодi розум мав? Також не знаю. — Топить, топить, — повторив мiй товариш кiлька раз та й лиш на кульбаку повалився. — Що тобi, Василю? — став я питати. — Чи тобi що не лихо? — А чого ж би менi лихо, — менi добре, дуже добре. — Так чого-сь так почорнiв вiдразу? — От не видиш; вечiр, а тобi здається, що я почорнiв. — А i так знов каже: — Нi за чим менi вже так не банно, як за комо кресанею. — Або з твоєю кресанею що? — питаю я. — Чи не потер лиш де когути? У нас, знаєте, носять на кресанях дорогi угорськi когути, та тому я його й питав. — Нi! — каже, а сам так красно, трошки гей крiзь плач, говорить. — А покажи-ко менi твою кресаню, — став вiн менi по часовi казати, — най виджу, чи ми однакi голови маємо. Я йому й подав. — Однакi, — каже, потрiбувавши зо два рази, та й вiддав менi ïï назад. — Якби я загиб, то не вiдказав би свою кресаню нiкому, як лиш тобi. — А нiби й я так не зробив би? — кажу. Коли б я мiг був розумiти, проти чого вiн тото говорив! Хто був би навiть i на гадку собi наволiк? — А чули, — став Василь на парубкiв покликати, що в боярах були, — чули, як ми з Юрiєм помiнялися? — Як там, як? — стали гуртом питати. — От так, — каже Василь, — що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби вiн, то його менi. Чули? — Хiба що так! — стали другi парубки смiятися. — На старощення ïдуть, а за вiдумерщину говорять. — Ближче д хресту, як д Рiздву, — каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора бiльше. От ïхав собi латир мене та сумував. Хiба тiльки, як я хотiв пiд'ïхати iд другим парубкам, щоби з ними балакати, так вiн мене й кличе: — ïдь зо мною, бо менi скучно без тебе. От так переïхали ми майже цiлу дорогу. Стали ми нарештi i в Яблоницi. Тiтка приймала нас так, — дай Боже, аби усiх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собi була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина — тiльки в неï i дiтей. Горiлка стоïть перебоями — куди повернешся, в хатi свiтло на всi боки, а по дворовi горять величезнi смоляницi так, що аж небо почервонiло. А гостей, гостей! I в хатi, i в хоромах, i на дворi, i в сутках, навiть i на гостинцi стояли деякi, що не мали де помiститися на обiйстю, — бо кождого, знаєте, кортiло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своïй дочцi. За столом сидить Калина зо своïми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неï; музики грають — було щось аж шiсть скрипникiв та два цимбалiсти, усе вижницькi. Дружечки спiвають, а я стою з Василем серед двора перед вiкнами та тримаємо конi: вiн тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (нiби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, — але конi не ржуть вам, нi! Аж страшно якось слухати. Але не конче ïх було й чути, бо парубки, що були в старощеннi, не гримають вам з пiстолет, нi! Однi з хати крiзь вiкна, а ми знов вiдси, знадвiр'я, — аж гори вiдзиваються, таке гримаємо! А музика в хатi не тужить, нi! — аж мороз iде тiлом. А Василь позирає лиш крiзь вiкно на Калину та анi словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервонiє, то побiлiє, то аж почорнiє. Прийшли й панотець, сивi-сивi як молоко, а борода понижче пояса. — Веселитеся, дiточки, — питають, iдучи попри нас, — веселите? — Благословiть, отче! — каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий i дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так i сплакав. — А чого ж бо ти, серце? — стали панотець голубити, а нарештi додали жартом: — З веселими веселися — не журися! Господь наш Iсус Христос сам так робив, так i ви, дiточки: веселiться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав i весну, i молодiсть, i утiху, i скрипки, i пiстолета нарештi — все то Бог дав людям, не хто. — Правда, панотче, що Бог! — утяв Василь, а сам так i повеселiв. — Вiн дав чоловiковi для його заходу i веселiсть, i скрипку, i пiстоля, лиш аби знав вiн, коли чим орудувати. Може б, панотець були дечого, май, сказали, бо вони дуже любили з парубками бесiдувати та ïх правди Божоï учити, але нiяк було, бо повибiгали всi з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стiл, — такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за дiло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такi се в нас панотчик не горделивi були — не так, як тотi новi панотцi, що лишень що зо семiнарiï повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили. Гостi вечеряють, музики пригравають, дружечки приспiвують, стара Слижиха не пам'ятає з радiщ, що вже робить; ми надворi в одно й одно так i гримаємо з пiстолет, що аж шиби в вiкнах на дрiбнi кавалочки потрiскали — так i дзвонять, сиплючись по камiнню, — а Василь каже до мене: — Тепер же, братчику мiй сердешний, будуть зараз молодих виводити надвiр гуляти. Скоро вийдуть — стрiльмо ж два набоï нараз, нехай буде братчиковi мому да на славу! — Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз? — З радiщ, Юрiйку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю. — Та чого тобi плакати? Але говори я, та не ладуй! А тут староста, чути, вже й просить з-за стола. Ладує Василь, ладую й я, як мали бесiду, але Василь, бачу, iнак собi тодi ладував. От слухайте лиш. Ступає молодий через порiг, а тут ïм таку вже дорогу пiдклали й устелили... Грим!! — раз i другий, Iлаш лиш повалився Калинi у ноги, а Василь — менi: нi пари з уст, а кров так косицями i грає — геть менi мою рантухову сорочку оббризкала. Молода зомлiла. Брат iмив Iлаша на руки, та лиш вдарився у стiну головою; а я знов пустив боржiй коня — та до Василя: нi рушиться — куля пiшла право крiзь серце. Я витяг йому боржiй хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржiй рану. Чи вiщувала, варе, моя сестричка, як сю ширинку коциками угорськими та лелiточками дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квiточка без сонiчка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла. Калину понесли бiльше умерлу як живу в клiть. Дiвки повтiкали куди котра; панотець розважали тiтку, кiлько могли; а парубки зробили ношi з зеленоï смеречини, зложили на нiй обох братiв та понесли в Довгополе. Брат мiй iшов цiлу дорогу при ношах, а самий такий блiдий, аж чорний. Я знов вiв за ними конi — пана-молодого та братового, бо моïм та Василевим побiгли два парубки наперед давати знати. Фай-ну потiху принесуть старiй-старесенькiй Хороцованисi! Лиш двох ïх мала, як двi оцi в головi. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лавi. Не рано вже було, як ми стали у Довгiмполi. Ждав на нас уже увесь рiд Iлашiв; i мале, i велике, ба таки цiле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачiв там, нi! Не голосiння, нi! Хiба камiння-не плакало, а решта всi. Нарядив я з братом обох на лавi, головами докупи. — Ото я тебе оженив, братчику мiй, соколе мiй! — аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Iлаша, як його обiйме, як стане цiлувати! А вiн, сердешний, лежить собi, фудульний, як бувало, анi ворухнеться. I я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щирого товариша та й того скласти яа лавi!? Не смiйтеся, пани моï: нашi простi груди жаль дужче дотикає, як вашi — панськi. Ми серце ще не запечатали в калитцi, анi вiддали до шпаркаси: як в його є, так i говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнiвайтеся... На другий день приïхали комiсари пороти. Господи, як кинеться стара мати! — А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам пiд нiж синiв своïх годувала? Вон з хати, бiси, або в вас сокирою загачу, як у псiв, та й сама страчуся! А на се як зарує, як припаде до своïх синiв, як стане цiлувати! Господи милий, Господи праведний! Вiдки тото в матерi тiлько елi; тих береться, та тiлько люби, та тiлько жалю!? Нiмцi пошваркотiли, почичиркали та й потеклися. — Течiться, як та вода по камiнню течетьсяi— клене стара. -А над моïми синами не дiждете збиткуватися. Се дiялося в суботу. А в недiленьку зранку й поховали: ïла ша — коло церкви, а мого Василька — за цвинтарем у кутi. Що вже стара напросилася та намолила панотця, аби й його з братом укупi ховали, — не помагало. — Най ваш син, — кажуть панотець, — уже на сiм свiтi покуту приймає, — може, Господь його за тото на тiм свiтi простить. А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам красна та ясна днинка була, як ïх ховали! Тото лиш люди лихi, а Господь милосердний добрий: вiй нам усiм батько — погрозиться, а вiдтак обернеться i вже добрий. Цiлий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала вiд себе. — Най, — каже, — менi видиться, що моï сини при менi. — А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стiну, то стiни аж заплачуть! Але третьоï недiлi треба нам було конче ïхати домiв, бо неня вже щось три опади переказували. От попрощалися та й доïхали, обдарованi усею зброєю товаришiв наших нещасливих. Брат дiстав з Iлаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було.
ЛЮБА-ЗГУБА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация